Пригадуючи моменти спорудження Патріаршого собору Воскресіння Христового в м. Києві під час інтерв’ю для радіопередачі «Добра розмова» із Галиною Бабій на «Живому радіо "Воскресіння"», владика Богдан Дзюрах зазначив: «Це великий привілей для нас жити в цей час, адже Господь Бог зберіг нас від великих випробувань. Упродовж 30 років ми мали свої випробування, але не настільки великі і жорстокі, як у наших попередників. Не раз, читаючи розповіді про підпільну Церкву, запитую себе: чи вистачило б тобі, Богдане, сил, відваги, витривалості, щоб усе це перенести гідно? Залишитися вірним Христові, Католицькій Церкві, своїм переконанням? І насправді відповідь не є такою легкою та очевидною. Якщо б хтось мав таку відповідь відразу, то був би подібним до апостола Петра, який на Тайній вечері запевняв Ісуса: "Навіть якщо всі апостоли Тебе покинуть, я з Тобою піду і на смерть, і в тюрму!". Але за кілька годин сталося щось інше. Завжди пригадую собі слова Блаженнішого Любомира, який казав: "Те, що ми вистояли в тих жахливих випробуваннях, це не наша заслуга, це Божа ласка". Божа ласка... І Божа ласка також допомагала нам відроджувати нашу Церкву; це Божа ласка зробила так, що Глава Церкви повернув свій осідок зі Львова до Києва; це Божа ласка зробила, що на цьому місці, де справді був пустир, постала наша найголовніша святиня».
Подяка зачинателям будівництва – Блаженнішому Любомирові та владиці Василеві Медвіту
Відтак преосвященний владика Богдан висловив слова вдячності всім тим особам, які координували спорудження Патріаршого собору ще до моменту його приходу до Києва. «Сьогодні також хотів би віддати належне головному будівничому, Блаженнішому Любомирові, і своєму попередникові на служінні як екзарха Києво-Вишгородського та Секретаря Синоду владиці Василеві Медвіту. Це велика заслуга і праця останнього, що саме на цьому березі постав наш собор, адже початково призначене місце було деінде і земля була виділена в зовсім іншому місці, а саме там, де зараз є пошта. Отож наш собор був би затисненим між будівлями посеред гамірної вулиці. Проїжджаючи попри цей пустир, владика Василь Медвіт спитав себе: чи не можна було би тут збудувати собор? І це стало можливим – завдяки відкритості тогочасного керівництва міста Києва і завдяки наполегливості, витривалості владики. І за це йому велика вдячність. Відтак крок за кроком поставав наш собор», – промовив архиєрей.
«Цеглинка на собор»: старенька бабуся та мала дитина
Опісля владика Богдан поділився кількома цікавими моментами із того періоду, коли його покликали до служіння як координатора будівництва: «Я щасливий також від того, що кілька років мав нагоду координувати роботу нашої будівельної дирекції собору. У той час було багато цікавих ініціатив. Мабуть, найбільш пам’ятною для мене залишилася ініціатива "Моя цеглинка на собор". Із нею насправді пов’язано безліч цікавих і захопливих історій людей, які щиро відгукнулися».
Про акцію «Моя цеглинка на собор» владика розповідає із певним захопленням та зворушенням. «Це задум зародився із запитання: чому навіть невеличке село може збудувати власний храм, а ми, як велика Церква, не здатні збудувати одного центрального храму – Патріаршого собору? Відповідь насправді була на поверхні. Вона полягала в тому, що люди в селі чи в міській парафії будують "свій" храм. Тому ми спробували відповісти на запитання, яким чином дати відчути нашим вірним, що вони будують "свій" Патріарший собор? Відтак постала ця ідея із цеглинкою. Велика заслуга в цьому є отця Ігоря Яціва, людини творчої і креативної, та інших членів будівельного комітету. Отець Василь Захарусь, зокрема, очолював молитовну складову цього комітету. Були люди, які відповідали за технічну сторону, були ті, хто шукав меценатів та добродіїв. Одне слово, була така доволі активна команда людей, які справді перейнялися тією ідеєю і вкладали в неї все: вміння, час, серце і любов до нашої Церкви», – підкреслив архиєрей.
Серед великої кількості свідчень та прикладів щирості людей владика Богдан Дзюрах пригадав про одну бабусю та маленьку дитинку: «Власне, через оці цеглинки ми побачили, наскільки люди перейнялися та зворушено відгукувалися на наші прохання. Була одна така розповідь про жінку вже старшого віку, яка прийшла до отця із проханням, що хоче купити цеглинку. Цей отець відтак розповів про свої думки, які зародилися у нього в цей момент – "може, попросить цеглинку за 50 чи 100 гривень". Натомість ця бабуся сказала: "Прошу отця, дайте мені цю найбільшу". На той час найбільшим номіналом була 1000 гривень. Коли ми почули цю історію, то зрозуміли, наскільки великою була щедрість тієї жінки, яка, найімовірніше, відклала всю свою пенсію, а може, і декілька, щоб дати на собор свою пожертву. Іншого разу прийшов хлопчик і сказала: "Мені мама сказала вдома, що збирають пожертви на Патріарший собор у Києві, і тому ми всі маємо дати пожертву. Я сьогодні не купував собі булочки в школі, і ось – моя пожертва!" Із таких жестів, – а їх було сотні тисяч, якщо й не мільйони, – будувався і надалі будується наш собор. І це дуже гарно».
Пригадаємо, що 18 квітня 2021 року в катедральному храмі Покрову Пресвятої Богородиці в м. Мюнхені (Німеччина) відбудеться Чин інтронізації преосвященного владики Богдана Дзюраха як апостольського екзарха для українців візантійського обряду в Німеччині та країнах Скандинавії.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Розробка сайту