Нинішня реальність травматична, ніхто не убезпечений від таких травм, тож у «Психологічній порадні» з цією темою – християнський психолог Мирон Шкробут, куратор цієї програми на «Воскресіння. Живе радіо».
Психотравма – рана особистості людини, її «Я»
«Психотравма – наслідок надзвичайної події, яка спричинила важкий психологічний стрес, коли людина пережила страх, жах і безпорадність. Це шок, внутрішня катастрофа, сильний емоційний біль. Важка психотравма завдає шкоди людині у плані її особистості», – пояснює психолог.
Часто такою травмою є подія чи шокова ситуація, свідком чи учасником якої стає людина – військові дії, теракт, природна чи техногенна катастрофа. Смерть близької людини також буває важкою психологічною травмою, яка болить дуже довго.
Правда й у тому, що будь-який досвід, який приніс сильний емоційний біль, вплинув чи продовжує впливати на стан і життя людини, також є психологічною травмою. Йдеться про будь-яке насилля, знецінення, приниження – зокрема емоційне чи соціальне, тобто все те, що руйнує світ людини, а отже, й відчуття безпеки. За такої травми руйнується цілісність людини, втрачається чітке уявлення про себе, свою чутливість – частина переживань і почуттів ніби відщеплюється, відсікається. Це, зокрема, й травми розвитку, – наприклад від батьків, вчителів чи ровесників, травматичні життєві ситуації (як-от зрада близької людини), тобто те, що називають кумулятивною, хронічною травмою, спричиненою тривалою дією руйнівного фактора.
«На загал, наша психіка здатна зупиняти негативний вплив таких подій і опрацьовувати більшість психотравм, які ми переживаємо у своєму житті: запускається внутрішній механізм зцілення, і поступово людина повертається до своєї норми, – каже пан Мирон. – Але так відбувається не завжди: якщо стан ступору і переживання триває місяць і більше, значить, цей природний механізм не спрацював, і людина залишається із своїм болем. І ті, хто поряд, можуть навіть не здогадуватися, як цій людині болить…»
«Забування» не відбувається
«Ключовий момент при важких психотравмах: у людини здорова психіка, але ситуація – межова, ресурсів, щоб вийти зі стану стресу на той момент було недостатньо. І людина намагається викреслити з пам’яті цей травматичний досвід – мовляв, забуду, і все минеться, ніби цього й не було… Але зцілення не відбувається, тому що людина не змогла прожити цю подію і загнала руйнівну енергію, яка нікуди не поділася, у «підвал»…»
І от, невідомо звідки й чому з’являються раптові панічні атаки – посилюється серцебиття, пітніють руки, крутиться голова, запирає дихання… Людина не розуміє, що з нею відбувається, не може пояснити причини свого стану. А часто це – наслідок минулої психотравми: щось спрацювало, як тригер чи «спусковий гачок», створило асоціативний ряд з травматичною подією, і вибухають емоції, які не були прожитими тоді й були витіснені.
Війна і ПТСР (пост-травматичний стресовий розлад)
Психолог підкреслює: тема ПТСР – окрема й особлива, як і тема психологічної реабілітації військових і тих, хто був свідком воєнних дій. Це – важкі досвіди, незрозумілі тим, хто цього не пережив, і які потребують особливого підходу.
Україна сьомий рік перебуває у війні, і проблема реабілітації військових, які брали участь у бойових діях, лише посилюватиметься. Мирон Шкробут каже: з одного боку, є проблема нефахової психологічної допомоги, яка, як правило, завдає додаткової травми; з іншого – нездорове ставлення певної частини суспільства до ветеранів, яке нині підігрівається з політичними цілями.
«Проблема в тому, що ці люди, по суті, полишені на самих себе, з їх ПТСР. А тиск «мирного» життя, у яке вони повернулися, спонукає до знечулення, втечі від цієї реальності, яка є для них не менш травматичною, ніж війна, – каже психолог. – І, чи не єдиним середовищем, де вони можуть почуватися серед своїх і в безпеці, є бойове братерство, спілки побратимів, які дають можливість поділитися з тими, хто це розуміє. Це і ключовий момент психотерапії загалом: могти поділитися з кимось своїм болем, розділити його, щоб цей біль не розривав зсередини…»
Психолог згадує досвід реабілітації американських військових, які ніколи не повертаються додому відразу після перебування у зоні воєнних дій.
«Проблема у тому, що й родина – найближчі люди, часто не готові до повернення чоловіка, брата чи сина з війни, не готові сприймати його таким, яким він став… Немає розуміння, що ця людина змінилася всередині і потребує адаптації у нових умовах…»
Мирон Шкробут згадує і досвіди давніх часів: воїни ніколи не поверталися додому, у місто, яке захищали, одразу. Вони якийсь час жили у лісовому таборі, де відбувалися ритуали повертання з війни. Їх проходили не всі, дехто так і залишався жити там, у лісі. А ті, хто поверталися у місто, соціалізувалися, мали статус мудреців – людей, які знають, що таке смерть, кров, біль, і мають певні навички і знання, завдяки яким змогли вижити.
«Саме тому прошу і закликаю наших військових – не боятися і не стидатися просити про допомогу, зокрема, фахових психологів, які працюють саме з такими травмами, – каже Мирон Шкробут. – Пережити певні речі самому не завжди виходить, і це не слабкість… Можливо, інколи навіть не потрібно багато говорити, а просто бути поруч, щоб людина відчувала, що не сама, і так допомогти пройти цю травму…»
Розробка сайту