Про події десятирічної давнини – відставку Любомира Гузара і обрання Святослава Шевчука
Коли в 2011 році Блаженніший Любомир подав у відставку, для багатьох це було великою несподіванкою, незважаючи на стан здоров’я Блаженнішого.
«Я також дізнався про це із преси, – розповідає Мирослав Маринович. – І першим відчуттям був жаль, що така людина відходить від керма Церкви… Але, водночас, було і відчуття вдячності Блаженнішому Любомиру за його свідчення – як віддавати владу, не триматися за неї. У пострадянському суспільстві, де за владу тримаються до кінця, це – велике свідчення, яке вразило багатьох».
Наступною несподіванкою для загалу стали вибори нового Глави УГКЦ: 23 березня 2011 року Синод єпископів обрав наймолодшого з єпископів Святослава Шевчука.
«Так, це теж було певною несподіванкою, і це, свого роду, також свідчення – наймолодший єпископ стає Патріархом. Це свідчення, передусім, означало, що Церква певна себе – відчувала свою силу і могла піти на такий крок. Думаю, на початку 90-х, коли УГКЦ тільки виходила з підпілля, таке навряд чи було можливим, але часи змінилися. Окрім того, це було фантастичним свідченням і для інших Церков в Україні», – пригадує проректор УКУ.
Чому саме Святослав Шевчук – талановитий доктор богослов’я, декан філософсько-богословського факультету УКУ, відомий на той час не дуже широкому загалу?
На думку п. Мирослава, одним з головних аргументів для владик при виборі Блаженнішого Святослава була саме його прекрасна богословська освіта, яка проглядалася у всьому – у його проповідництві, поставі, церковному житті. «Це була основа, дуже міцна, і це відчували всі, – каже Мирослав Маринович. – Не можу не визнати, спочатку була певна тривога, чи зі всіма обставинами церковного життя він знайомий настільки, щоб відразу взятися за правління… Але я пригадав Митрополита Андрея: у 1888 році він став монахом, у 90-х – єпископом, а за рік – митрополитом. І так само можна сказати – а чи була певність, що він був достатньо ознайомлений із церковним життям? Але якщо є відкритість на волю Святого Духа, на Боже Благословення, все можна подолати».
Про важливість бачення знаків часу і «УГКЦ у мінливому світі»
За цих 10 років УГКЦ зробила значні кроки у розбудові своїх структур в Україні і світі: це і створення нових митрополій, єпархій та екзархатів, і висвячення нових єпископів, і реалізація програм різних напрямків і рівнів. Про що свідчить така активна діяльність Церкви у цьому напрямку?
«Як мирянин, скажу: якщо Блаженніший Любомир відновив структури Церкви, то Блаженніший Святослав зробив наступний крок, відобразивши нову реальність, у якій живе Церква. І це було дуже важливим, особливо для структур УГКЦ у діаспорі. Під час моїх поїздок до Італії я досвідчив, якою великою була там потреба структур нашої Церкви (Апостольський екзархат УГКЦ з осідком у Римі засновано у 2019 році – Ред.), якими напруженими були ці моменти… Тому – велика вдячність Блаженнішому і Синоду, що так подбали про це».
Програма 10-річнної стратегії розвитку УГКЦ «Жива парафія» фактично виконана. Попереду – нове десятиріччя і напрацювання нової стратегії. Якою могла б бути магістральна лінія цієї стратегії?
«Я б очікував від Блаженнішого і Синоду програми з умовною назвою «УГКЦ у мінливому світі», – каже пан Мирослав. – Наша Церква утвердилася у можливостях, отриманих у 1991 році після виходу з підпілля – ми відновили наше церковне життя, традиції, служіння, і це чудово. Але ситуація у світі стрімко змінюється. Ми можемо побачити ці зміни на прикладі Католицької Церкви у Польщі, де вона мала велику суспільну вагу – і, несподівано, такі бунти… У чому причина?..»
Мирослав Маринович підкреслює: питання змін, зокрема, і в церковній сфері, – глобальне.
«Тому нам слід відстежувати знаки часу. Я міг би порівняти те, що нам потрібно, зі станом Католицької Церкви до Другого Ватиканського Собору у 1963-1965 роках, і після нього. До Собору Церква захищалася від світу, який нападав на неї, критикував її – вона відмежовувалася, замикалася в собі і... постійно програвала. Але Другий Ватиканський Собор знайшов спільну мову з тим новим світом – і Церква знову почала здобувати авторитет, знову утвердилася. Приблизно такий ефект потрібен нам і в Україні: ми утвердили і розбудували структури, а тепер нам потрібно думати про нашу Церкву у цьому мінливому світі».
На переконання Мирослава Мариновича, багато залежатиме від того, як швидко ми зможемо відчитати ці нові знаки часу. «Не зможемо – будемо мати те ж, що має зараз Римо-Католицька Церква, будемо страждати, дорікати світові... Але час оновлення рано чи пізно настане – до цього нас закликає Євангеліє, яке за своєю сутністю є оновленням Церкви... Якщо наші старі звички і традиції не були оперті на Євангеліє, вони відпадуть самі по собі. Тому так важливо весь час перевіряти себе – чи розпізнаємо ми ті знаки часу», – каже релігієзнавець.
Про відносини УГКЦ з Римом
Не таємниця, що Глава УГКЦ Блаженніший Святослав і Папа Франциск знайомі давно. У зв’язку з цим у момент вибору Главою Церкви саме владики Святослава з’явилися завищені очікування щодо стосунків Риму й УГКЦ. Поза тим, за ці роки відбулися значні зміни у православному світі – зміщення центрів впливу від Москви до Константинополя, і Ватикан повинен враховувати всі ці фактори.
«Можу сказати, що це враження – що Папа Франциск давно знайомий із Блаженнішим Святославом, і тепер все буде легко і "у нас в кишені", – дуже хибне. Його посіяли журналісти, подаючи все це у такому легковажному ключі. Але я від самого початку розумів, що легко не буде, і навіть переживав, що такі настрої в Україні дійдуть до Папи і він буде ще обачнішим, ніж міг би».
Мирослав Маринович пояснює: нині не ті часи, коли Папа може керувати Церквою одноосібно, та й чи були колись такі часи навіть у середньовіччі. І, по-друге, традиції Ost politics у Ватикані дуже потужні – йдеться про формати стосунків із, зокрема, Російською Православною Церквою, Москвою. Пан Мирослав пригадує зустріч у Ватикані з приводу Гаванської декларації 2016 року, підписаної Папою Франциском і патріархом Кіріллом, і яка заторкувала Україну.
«Тоді Ватиканські чинники були дуже обережними – власне, у стилі тієї Ostpolitik. В мене було враження, що єдиними, хто мене відкрито підтримав тоді, були представники Російської Православної Церкви, які були критично настроєні щодо Московського патріарха. Але – ситуація стрімко міняється, і ось на порядок денний у православному світі виходить Константинополь. Ватикан повинен зважати на це, ділити свою увагу між цими двома центрами впливу світового православ’я. Не кажу – відкинути Москву зовсім, але треба дбати про якісь засадничі цінності. Як на мене, позиція "діалог за всяку ціну" є неправильною, вона не відповідає Євангелію, бо тоді ми мали б засудити Христа, який не пішов на такий "діалог" з Синедріоном. Тому потрібно відходити від хибної логіки цієї Ost politics. Це потребує часу, але, мені здається, ми ще побачимо цікаві рішення від Папи».
Про УГКЦ кажуть, що її роль – бути мостом між Сходом і Заходом, медіатором у діалозі католицького і православного світу. Чи так це?
«З приводу моста, Блаженніший Любомир дуже цікаво реагував на цю фразу: він казав – не треба бути мостом, бо міст весь час топчуть, треба бути самими собою. Що стосується ролі нашої Церкви, то ми повинні бути учасниками, ми не можемо допускати, що інші домовляються про нас, але без нас».
Мирослав Маринович каже: так, у Ватикану є певні стереотипи і пересторога у сприйнятті України і УГКЦ, і це має глибоке коріння.
«Нещодавно були відкриті документи, як у Ватикані реагували на послання Митрополита Андрея, який говорив про страшну ситуацію в Україні на початку німецької окупації. І там є дуже цікава фраза – "ті східні католики завжди схильні до перебільшень". Ця фраза свідчить про сприйняття нас Римом і про те, що є якась пересторога, що від нас йде якесь нагромадження проблем. В уяві Ватиканських чинників ми – trouble makers. Тому наша Церква має пропонувати розв’язки нинішніх труднощів».
Департамент інформації УГКЦ
Розробка сайту