Про цю масштабну працю в ефірі програми «Добра розмова» з Тарасом Бабенчуком говорили її автори – наукові співробітники ІЕС о. Роман Фігас та Тарас Курилець, і керівник проектів Інституту релігії та суспільства УКУ, релігієзнавець Дмитро Горєвой.
Україна після Томосу | Добра РозмоваУкраїна після Томосу.
Як змінилася релігійна ситуація в Україні за півтора року після створення Православної Церкви України? Чому значна частина вірних надалі вважає себе «просто православними»? Що загрожує Церквам, якщо вони не співпрацюватимуть?
Гості #ДобраРозмова: ✅✅о. Роман Фігас і Тарас Курилець - наукові співробітники в Інститут Екуменічних Студій УКУ.
✅Дмитро Горєвой - релігієзнавець, керівник проектів і програм у
Інститут релігії та суспільства УКУ.
Також обговоримо Аналітичне дослідження "Україна після Томосу: контекст подій, виклики та екуменічні перспективи".
Трансляція на Воскресіння. Живе радіо і ЖИВЕ телебачення Zhyve.tv, а також на YOUTUBE https://bit.ly/3bVUvvR
Інститут екуменічних студій УКУ/ Institute of Ecumenical Studies UCU, Український католицький університет UCuniversity, Релігійно-інформаційна служба України
Опубліковано Воскресіння. Живе радіо Пʼятниця, 26 червня 2020 р.
Події кінця 2018 - початку 2019 року – надання автокефалії Православній Церкві України, створили нову реальність у конфесійному полі України, впливають на її політичне і соціокультурне життя, несуть як потенційні виклики, так і перспективи для розвитку. Автори дослідження «Україна після Томосу» (з текстом якого можна ознайомитися тут), вважають, що уже можна говорити про певні результати і, головне, тенденції, які заклала ця, без перебільшення, епохальна подія. Зокрема, і у розрізі екуменізму – глобального руху до порозуміння і співпраці між християнами різних конфесій.
«Ми досліджуємо картину змін релігійної ситуації, щоб розуміти, куди ми рухаємося, і, що важливо, щоб транслювати це бачення назовні, щоб світ розумів, що у нас відбувається», – каже о. Роман.
Справді, за півтора року з моменту отримання Томосу, сталося чимало подій різної ваги і значення: автокефалію ПЦУ офіційно визнали дві православні Церкви – Елладська Церква і Олександрійський партіархат, є кілька опосередкованих визнань (почитати про це можна, наприклад, тут). Є й інше – як от, дії колишнього патріарха УПЦ Філарета, який «розчарувався» у Томосі, створює якісь власні структури і подав заяву в ДБР на Петра Порошенка. Тобто і нових викликів за цей короткий час уже більш ніж достатньо, зважаючи й на виразну політичну складову усього, що відбувається навколо Томосу і самостійного статусу ПЦУ.
Основна тема дослідження – екуменічні відносини, зокрема і в першу чергу, – відносини між українськими Церквами, УГКЦ та ПЦУ. Відразу після отримання Томосу відбулося кілька зустрічей глав Церков – Блаженнішого Святослава та митрополита Епіфанія. Це було сприйнято як потужний сигнал як церковним спільнотам в Україні і світі, так і нецерковним середовищам, всім громадянам України.
«Із Томосом і визнанням автокефалії ПЦУ отримала доступ до світового екуменічного руху, а УГКЦ – повноцінного партнера для екуменічного діалогу: перед обома українськими Церквами відкриваються нові можливості і шанси, – зазначає Тарас Курилець. – Так, достукатися до світових інституцій буде важко, вони будуть політкоректно чекати, поки пристрасті всередині православ’я вщухнуть… Але якщо ці два партнери будуть стукатися у ці двері разом, шанси будуть вищими…»
«Події навколо Томосу принесли ПЦУ багато викликів, зокрема, і в останній рік, – каже о. Роман. – Це й екуменічний виклик, який у перспективі міжконфесійного діалогу відкриває більше можливостей, ніж загроз. УГКЦ завжди була відкрита до такого діалогу як в Україні, так і поза її межами, і тепер отримала рівного співрозмовника в Україні, визнаного світовим православ’ям. Адже позиція УПЦ МП, зазвичай, узгоджувалася в Москві…»
«Отримання незалежності і визнання ПЦУ – це імпульс до міжконфесійного діалогу, – каже Дмитро Горєвой. – Раніше все впиралося в те, про проукраїнські православні Церкви не були визнані у православному світі, тому, відповідно, не могли бути визнані і Римо-католицькою Церквою. МП визнана була, але ця церква – у полоні власної ідентичності. В російській парадигмі католики досі сприймаються через історичну травму ХVII століття, як щось вороже, «польське». Тому навіть на психологічному рівні говорити про якийсь екуменізм чи міжконфесійний діалог важко. В Україні такого немає: греко-католики Галичини – такі ж українці, як і православні Наддніпрянщини, тут немає образу інакшого, чужого, всі вони – українці. Тому цей діалог – між УГКЦ і ПЦУ, є легшим, ніж між Римом і Москвою. Тому, окрім іншого, Томос – це додатковий імпульс у відносинах Ватикану і Московського патріархату. Припускаю, що увага Риму до України буде зростати – не тільки до УГКЦ, а й до ПЦУ, і буде менше реверансів у бік Москви…»
Тарас Курилець також додає: історично склалося, що МП має велику вагу у світовому екуменічному русі. Ватикан веде діалог з усіма – і з РПЦ також, що б не було. «Тому міжцерковна політика буде слідувати за політикою міжнародною: чим більше Україна становитиметься як потужна міжнародна сила і держава, з якою рахуватимуться, тим швидше настане перелом і у міжцерковній сфері. А поки що у розмові з ПЦУ озиратимуться на Москву і її позицію. З УГКЦ – аналогічна ситуація. Тому в міжнародному екуменічному русі УГКЦ і ПЦУ потрібно діяти спільно…»
Науковці аналізують і настрої православних віруючих в Україні, базуючись на соціологічному опитуванні Центру Разумкова, проведеного наприкінці 2019 року. Йдеться, зокрема, про досить велику групу опитаних, які назвали себе «просто православні», без прив’язки до певної Церкви чи конфесії. За результатами цього опитування, таких наразі – близько 30%, більше, ніж, зазвичай, було.
Тарас Курилець каже: частина «просто православних» була завжди, і це – певною мірою пострадянське явище: людина визначає свою приналежність до православ’я через культурну пам’ять, але не є практикуючим християнином – це, в кращому випадку, традиційна обрядовість. Приріст у цій групі можна пояснити, зокрема, і подіями відразу після надання Томосу.
«Ці 30% складаються із двох частин, – пояснює Дмитро Горєвой. – Перша частина «просто православних», без чіткої конфесійної ідентифікації, поступово зменшувалася і десь із 2014 року була стабільною – 21-23%, тобто люди більш-менш визначилися зі своїми як політичними, так і релігійними поглядами. Приріст у 8%, який отримала ця група за 2019 рік – наслідок жорсткої конкурентної боротьби між Московським патріархатом і Православною Церквою України – з одного боку, і ПЦУ і Філаретом – з іншого. Тобто внаслідок численних конфліктів і суперечок, винесених у медіа, до цієї групи відійшла частина проукраїнської Православної Церкви, люди, які були дезорієнтовані демаршем Філарета, оскільки довіряли йому. З часом, на мою думку, ця група або доєднається до ПЦУ, або просто буде зменшуватися…»
«Ця ворожнеча має і екуменічний підтекст, – вважає о. Роман. – Негатив переноситься на все православне «поле» і процеси, які у ньому відбуваються, тому 30% «просто православних» протиставляються ПЦУ як Церкві України…»
У зв’язку із цим неможливо оминути політичний контекст Томосу і надання ПЦУ статусу автокефалії – тиск на Петра Порошенка і справи «про розпалювання міжрелігійної ворожнечі», порушені за неформальною вказівкою «групи Медведчука-Портнова».
«Ця справа, на мою думку, порушена, головним чином, щоб попсувати життя п’ятому Президенту і, заодно, кинути якусь тінь на ПЦУ – жодних підстав чи інших перспектив вона не має, – вважає Дмитро Горєвой. – Не думаю, що від цього чинна влада щось виграє. Зате виграють проросійські сили, які навколо цієї медійної події будуть мобілізовувати свій електорат. Виграє і Петро Порошенко – навколо нього буде мобілізовуватися патріотичний електорат. Єдине, що у цьому всьому засмучує – це позиція Філарета, який у своєму бажанні бути патріархом і керувати хоч чимось, зайшов занадто далеко…»
Розробка сайту