Дмитро Романко, священник і психолог, у «Вечірніх діалогах з душпастирем» розмірковує саме про причини того, з чим, так чи інакше, зіштовхувалися майже всі – зі зневагою, знеціненням і приниженням гідності. Це емоційне насилля, не менш болісне ніж фізичне.
Що таке насилля – зокрема у стосунках, між близькими людьми, у сім’ї? Перше, що приходить на думку, – фізичне домінування, застосування фізичної сили. Але це – лише частина того, чим може бути насилля. Мета будь-якого насилля – приниження і знецінення іншого, за рахунок чого відбувається вивищення, самоствердження, панування. Способів для цього, окрім фізичної сили, більше ніж достатньо: це і емоційний та психологічний тиск, і словесні атаки, і маніпуляції тощо.
«Тобто насилля відбувається, коли є людина зверхня – і людина принижена, – каже Дмитро Романко. – Насилля може бути і активним, і пасивним, без застосування фізичної сили… Так, можна усміхатися і говорити гарні слова, водночас принижуючи людину і нищачи її гідність».
Священник підкреслює: наразі говоримо про такі стосунки і моделі поведінки саме між близькими людьми – між чоловіком і дружиною, батьками й дітьми, оскільки сама тема насилля дуже широка, як і його прояви в різних сферах суспільного життя.
Дмитро згадує відому фразу «б’є – отже, любить» і зауважує: в культурі українців ніколи не було толерування чи схвалення насилля в сім’ї. Це більше притаманно звичаям наших північних сусідів, і ця приказка дійсно передає цей аспект їхньої культури. Так само, як і неприйнятним є спекулювання фразою «Христос терпів – і нам велів»: терпіння в ім’я Бога – це одне, а терпіння приниження заради чийогось задоволення і домінування – зовсім інше.
«Християнство в принципі не толерує насилля і таке домінування, тим більше насилля домашнє. Тут немає двозначних оцінок і якогось виправдання, – каже отець Дмитро. – Церква не заохочує до перебування у стосунках, у яких є загроза життю і здоров’ю. Так, шлюб не анулюється, але в таких випадках є дозвіл на сепарацію – це даю змогу захистити себе і дітей… Проблема в тому, що покалічити можна не лише фізично – емоційна травма буває не менш болісною і вбивчою…»
Не може бути прийнятним крик керівника на підлеглого, так само як недопустимий крик чи приниження вдома, у сім’ї. Але будь-що не з’являється нізвідки і всьому є своя причина. Однією з таких причин є, на думку Дмитра Романка, психоемоційна і, головне, духовна незрілість. У чому полягає зрілість у цьому випадку? Зокрема, у тому, як людина вирішує конфлікти, наскільки вміє їм протидіяти чи й випереджати. «Насилля – фізичне чи емоційне, стається в моменти сильного емоційного пориву. А це відбувається тоді, коли ми з певних причин загалом не навчилися розуміти і розпізнавати свої емоції. Не йдеться про те, щоб повністю їх контролювати – це непотрібно, та й неможливо. Йдеться, щоб ми їх розуміли, щоб вони не ставали нашою слабкістю, а навпаки, щоб були частиною нашої сильної сторони. Люди духовно зрілі набагато рідше потрапляють у ситуації насилля, тому що мають більше способів комунікувати в таких ситуаціях… Духовна зрілість базується на єдиному правилі: Бог став людиною, щоб показати її гідність і цінність – настільки, що за це можна померти. Це і має бути орієнтиром на все життя…»
Ще одна глибинна причина насилля в українських сім’ях – непропрацьовані травми, які наше суспільство несе з радянського періоду і ще далі, з періоду імперій. Певні речі – Голодомор, репресії, терор, події Другої світової війни тощо – замовчувалися й досі залишаються не проговореними повноцінно, а тому закріпленими, зокрема в побутових поведінкових моделях.
«Поріг нашої чутливості до насилля як такого – занижений, ми менш чутливі до цієї проблеми, ніж інші суспільства. Ми слабо реагуємо на випадки насилля і часто сприймаємо їх як необхідність чи звиклу річ, – зауважує Дмитро. – Наш попередній досвід – не лише особистий, а й історичний, як народу, призвів до того, що гідність – знецінена… Ці речі передаються на побутовому рівні – у спілкуванні між чоловіком і жінкою, між батьками й дітьми. Але ми, нинішні, маємо шанс і нагоду це змінювати. Тому одним із наших найбільших досягнень, окрім іншого, може стати те, що наші сім’ї, у яких виростають наші діти, будуть безпечним середовищем, де ніхто не потерпає від приниження і знецінення».
Насилля з’являється в середовищі, де не можуть і не вміють говорити – «я пробачаю», «я прошу пробачення». Це потужні універсальні форми комунікації зі світом, з іншими людьми, собою, Богом. У молитві «Отче наш» йдеться саме про це – про окреслення, ким я був, ким є зараз і куди маю прямувати. «Важливо розуміти: накинутий сценарій насилля можна зупинити на нашому поколінні, не передаючи його далі, нашим дітям», – каже отець Дмитро.
«Модель вирішення конфлікту в сім’ях, які відтворюють сценарій насилля, проста: сильний не потребує слухати інших і домовлятися, примушуючи приймати свою позицію і умови. Так створюється середовище, у якому є постійний насильник і постійна жертва. У такому середовищі в дітей, які не мають що протиставити батькам, формуються дві моделі реагування: або зворотна дія на захист, причому не завжди пропорційна й адекватна, або трансформація цього насилля всередину, в акти самоагресії, а отже, знецінення себе… При цьому середовище, яке будуватимуть навколо себе ці діти, базуватиметься на моделях, засвоєних у батьківській сім’ї, з ролями або насильника або постійно скривдженої жертви. Поняття гідності – своєї чи іншого, залишається за дужками…»
Дмитро звертає увагу: те, що найчастіше асоціюється з насиллям у сім’ї, тобто побиття, – вершина айсберга проблеми загалом. Важливо побачити, що відбувається «під водою», – те, як агресія, яка спочатку може бути внутрішньою чи пасивною, накладається, трансформується і виплескується в неконтрольовані пориви. Ці сплески часто бувають спочатку словесними – з образами й лайливими словами. І це також акти насилля, емоційного, не менш болючого, ніж фізичне, мета якого така ж – поранити, принизити іншого і таким чином самоствердитися. До слова, таким емоційним насиллям може бути й ігнорування, демонстрація нецінності того, хто поряд і потребує уваги.
«Будь-яке насилля супроводжується порушенням і переступанням кордонів, – каже він. – Цілком нормально, що між людьми є певні кордони, які окреслюють особистий простір, певна дистанція. Тому насилля відбувається не лише тоді, коли хтось торкається до нас без нашої згоди, а й тоді, коли переступає кордони нашого простору, не поважає наше бажання чи потребу… З цього й починається насилля, у цьому його глибинні причини – у браку поваги одне до одного і браку почуття власної гідності, а отже, й гідності іншого».
Розробка сайту