Протягом академічного року організатори пропонують усім зацікавленим якісний майданчик для наукових дискусій про постать митрополита, його служіння та спадщину.
Відкрили проєкт лекцією «Політичне богослов’я Шептицького. Закон заміщення: Pro і Contra». Доповідач – директор Інституту екуменічних студій УКУ Павло Смицнюк, респондент – завідувач кафедри богослов'я УКУ Віктор Жуковський.
Віктор Жуковський зазначив, що Андрей Шептицький у собі та своєму служінні поєднував різні, подекуди непоєднувані виміри: монашество і політичну діяльність, душпастирство й активну соціальну позицію, відкритість до діалогу з одного боку, а з іншого – захист східної літургійної, духовної та монашої традиції, різкість у слові правди, яким він звертався до суспільства в час різних викликів, та постійну проповідь Слова Божого. Попри те, що всі ці виміри постаті митрополита творять одну цілісність, Віктор Жуковський, відзначив, що під час семінару вони спробують подивитися, які були внутрішні конфлікти митрополита Шептицького перед лицем конкретних історичних викликів.
Свою доповідь д-р Павло Смицнюк розпочав з тлумачення митрополитом так званого «закону заміщення». Цей закон Шептицький формулює так: «Єпископи у нас покликані до таких функцій і мають такий вплив, який деінде мають світські провідники нації. Як у місійних країнах місіонер стає вчителем, лікарем, адвокатом і суддею, оскільки в таких суспільствах, де він працює, немає таких функцій, так і у нас це становить задання єпископа».
Далі подаємо короткі тези з виступу доктора Павла Смицнюка.
Pro і Contra (за і проти)
Чи «закон заміщення», про який пише митрополит Андрей Шептицький є теологічно обґрунтований? Якщо ні, то чому митрополит його дотримувався? Якщо так, то в яких рамках і лімітах цей закон може вважатися допустимим? – наскрізні питання цієї теми.
Сьогодні у світі точаться дебати про те, як Церква має діяти у публічній сфері. На законодавчому рівні держава і Церква в Україні є відокремлені одна від одної. Церкву сприймають як духовну, приватну інституцію, яка не повинна втручатися в питання політики та державного устрою. Однак, на протилежному полюсі у світі є інші ідеології, які виступають за цілковиту тотожність між релігією і державою. До прикладу, в Афганістані Талібан пропонує шаріат (ісламська законодавча система), що унеможливлює незалежність між політичною і церковною сферами. Між тим є чимало позицій, які перебувають по середині цих радикальних полюсів.
Тож як з богословської точки зору сприймати відносини між церквою і державою?
Контекст Шептицького у дискусіях сьогодення
Митрополит Андрей був церковним і національним лідером, коли Україна не мала своєї держави, культурних і політичних інститутів. Під «законом заміщення» він розуміє єпископа як місіонера, який засновує лікарні, школи та інші структури й ділиться своїми знаннями, займається політичними і економічними питаннями, служить. Однак постає питання, чи сьогодні коли Україна має свої освітні інститути, видавництва, чи повинна Церква надалі займатися плеканням української культури?
У посланні до української інтелігенції 1900 року Шептицький пише, що немає дуалізму між владними та церковними інституціями. Є одна влада, яка належить Христові. Він також пояснює, що влада Христова вища за світську владу і вона передана Церкві, яка критично наглядає за діями світської. Так Церква є певним здержувачем влади, щоб та не вийшла за межі своїх повноважень. З одного боку обидві влади є об’єднані, з іншого – роз’єднані у своїх функціях.
Якою повинна бути Церква – публічною чи приватною?
Митрополит Андрей Шептицький був пастирем для всього українського народу. Це твердження для нас настільки звичне і повторюване, що ми не бачимо його проблематичності. Митрополита часто зображують як українського Мойсея. Старозавітній пророк Мойсей був релігійним і політичним лідером для свого народу. І те, як ми називаємо митрополита також свідчить, що він поєднував у собі ці два служіння. Андрей Шептицький не був першим і, напевно, останнім церковним діячем, який змушений був взяти на себе позацерковні функції. У світі було чимало таких прикладів.
Чи те, що робив митрополит Андрей Шептицький можна вважати діями Церкви?
В описі «закону заміщення» митрополит чітко вказує на дію єпископів, місіонерів, а не Церкви. Це має радикально важливу вагу, що дозволяє нам провести розрізнення між єпископом чи будь-яким іншим церковним діячем і Церквою як інституцією. На відміну від Церкви, ідентичність якої є божественною, єпископ як людина має більше, ніж одну ідентичність. Окрім свого сану він є громадянином, для когось він є сусідом, керівником, колегою. Тому маємо розрізняти ці ідентичності. Митрополит Шептицький був не тільки мужем Церкви, а й мав національну ідентичність, класову, інтелектуальну тощо.
Сьогодні ми можемо сприймати його діяльність через одну лінзу, але, можливо, є сенс сприймати її у різних амплуа.
Чи був Андрей Шептицький політичним лідером?
Про розуміння національного лідерства митрополитом довідуємося з його звіту до Апостольського візитатора в Україні о. Джованні Дженоккі. У цьому звіті етнарх пояснює свої дії як неполітичні. Він стверджує, що завжди намагається триматися осторонь від політики, і лише захищає український народ, щоб таким чином здобути довіру до «католицької справи», щоб стати ближчим до людей. Тобто те, що він стає на захист національних інтересів, для самого митрополита є лише місіонерською справою.
Одночасно митрополит свідомий того, що поляки бачили в ньому політика. Про це він пише далі у звіті: «Все те добре, що я зробив дуже часто було інтерпретоване поляками як зло супроти них. Можливо, завдяки моїй праці їм все тяжче стало панувати над українцями».
Постать митрополита Шептицького сьогодні
Канадський теолог Бернард Лонерган каже, що на Заході , Церква почала займатися мирськими справами тоді, коли, внаслідок падіння Римської імперії, настав вакуум влади і компетенції. Але коли з’являються миряни, які готові взяти відповідальність за політику та освіту, тоді Церква може віддати ці сфери мирянан, які можуть займатися ними краще за клір.
Ми маємо бути свідомі цих хитких меж між тим, що входить, а що ні, до компетенції Церкви. Сьогодні, коли релігійні діячі намагаються брати участь у державотворенні, то можуть стати інструменталізованими, а Церква може стати чимось на кшталт «громадянської релігії». Навіть коли Церква долучається до розвитку благодійності, освіті, етики – це ставить її в ситуацію, коли вона може бути експлуатована політиками.
Надто тісні відносини між Церквою і державою можуть мати богословські виправдання. Можна сказати, що Церква існує для спасіння світу, тому вона має займатися соціальними питаннями. Церква навряд чи знову повернеться до середньовіччя, де буде подавачем змісту для національного чи суспільного життя. Але важливо, щоб вона не стала інструментом в руках держави. Її есхатологічна та євхаристійна тотожності не мають розчинитися у національній ідентичності.
Сьогодні, згадуючи митрополита Андрея Шептицького, ми маємо бути вдячні, за те, що він надалі продовжує живити нашу інтелектуальну працю. Його ідеї будуть нам допомагати жити і діяти тільки тоді, коли ми зможемо їх контекстуалізувати і переосмислити.
Нагадаємо, що наступний семінар «Війна і мир: уроки Андрея Шептицького для сьогоднішніх миротворців» відбудеться в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого. Доповідач - Павло Смицнюк. Респондент – Віктор Жуковський. Час проведення: 8 грудня, 14:30.
Долучитись до події можна також онлайн. Деталі на сторінці у Facebook
Розробка сайту