«Кожне велике християнське свято має кілька вимірів. Так, це й спомин, але наповнений певними символами і обрядами, щоб ми відчули себе учасниками тих подій. Кожен такий спомин – це й урок, дзеркало, у яке ми заглядаємо… Свята, які переживаємо зараз, – Великдень, Воскресіння Христове, – це немовби занурення у боротьбу Царства Божого, до якого ми мандруємо. Тому це й свого роду таке переживання разом із Христом і страстей, і Воскресіння, щоб розуміти, що наше спасіння куплене дорогою ціною…»
Отець Ігор пояснює певні нюанси і тонкощі – історичні й біблійні, символізм і смисли подій останніх днів земного життя Христа. От, наприклад, про Тайну вечерю: це була вечеря на свято Пасхи, яку ізраїльтяни святкували у ці дні на пам’ять про визволення Божого з єгипетського полону. Символом Виходу був агнець, принесений у жертву.
«Вечеря Христа зі своїми учнями була якраз під час такого пасхального седру – вечері навколо жертовного агнця. Ключовим моментом седру є не лише певні страви – крім агнця, це чаша з вином, гіркі трави як спомин про рабство, мед як символ манни небесої, а й розмова, певні сказані слова про те, що «були ми під рукою сильною, але Бог вивів нас із рабства». Дуже важливо, що вечеря Христа з учнями сталася саме на Пасху – тільки там і тоді цим агнцем був сам Христос. Ця Вечеря передвіщала майбутнє визволення, спасіння, отримане через Христа…»
Про Юду, одного з учнів Христа, який його зрадив: чому справа була не лише у 30 срібляниках? Деякі коментатори Біблії кажуть, що Юда хотів таким чином пришвидшити торжество Христа. І чому можна говорити про трагічність цієї біблійної фігури?
«Деякі апокрифічні євангелія взагалі вважають Юду вибраним учнем, покликаним пришвидшити події, і ніби Христос сам попросив його зробити те, що він зробив… Цілком можливо, що Юда, як і багато євреїв того часу, очікував на Месію-воїна, і потрібно було пришвидшити події. Є припущення, що Юда якраз бачив ці можливості Ісуса, був переконаний у майбутній перемозі Ісуса і саме тому так розчарувався. Але, все-таки, ймовірніше те, що нам розповідають канонічні Євангелія: що Юда зрадив Христа, зокрема, і через гроші. Проте не тільки через них: трагедія Юди, напевно, значно глибша, ніж це виглядає на перший погляд. У нашому розумінні, він був, можна сказати, соціальним працівником – найбільше перебував, спілкувався і працював із потребуючими, бідними, а це досить непросто. Можливо, він розчарувався у людях. Можливо, почав сприймати Ісуса як мрійника, оскільки бачив, що ці люди потребують Спасителя-тирана, а не того, хто очікує від людини любові. І коли людина так розчаровується у всьому, гору беруть пристрасті, і людина знаходить собі виправдання: то не я такий – то світ такий. З іншого боку, якщо зважати на те, що Юда ті гроші повернув і після того повісився, слід визнати, що ця драма, можливо, ще глибша: він зрадив Ісуса, але сподівався, що Він зможе врятуватися, і тому, те, що сталося, справді мало бути для нього страшним ударом…»
Про історичний контекст Страсного тижня – про Єрусалим тих часів і суспільні очікування. І, що важливо, ким були ті люди, народ, який кричав Христові «Осанна!», а менш, ніж за тиждень – «Розіпни!»
«Так, одним із основних персонажів Євангелій є оцей простий народ. В юдаїзмі того часу була велика кількість різних релігійних течій, які об’єднувало одне – очікування Царства Божого. У вченнях пророків, Царство Боже – це свого роду ідеальне суспільство, де людина не просто виживає чи існує, а живе, почувається захищеною. А оскільки ізраїльтяни за свою історію пережили багато кривд, ця спрага Царства Божого дещо змінилася: вони чекали перемоги, торжества і – помсти. У вченнях пророків Царство Боже пов’язувалося із приходом справедливого Царя – помазаника, сина Давидового (єврейською – Messiah, грецькою – Христос). І що більше кривд зазнавали юдеї, то більшою була спрага саме помсти. Таким чино це очікування справедливого Царя перетворилося на очікування Воїна, який помститься усім ворогам і приведе до торжества народу Ізраїлю. І коли Ісус прийшов, навчав, робив великі знаки, багато людей тільки й чекали Його заклику – вони були переконані, що він і є тим месією, майбутнім Царем. Але Ісус забороняв їм так говорити – згадаймо розповідь про примноження хлібів. Чому? Тому що Його Царство було і є інакшим. Він вважав ворогом не безпосередньо римських окупантів, а гріх, який приводить людину до смерті і у якому перебуває людина. Так, він говорить про Царство, а воно завжди починається з певних законів, принципів. До речі, ця конституція Царства Божого висловлена у Нагірній проповіді…
…На Пасху до Єрусалиму приходило дуже багато різних паломників, і от відбувається зустріч Ісуса, який йде в Єрусалим. Важливо, що мешканці Єрусалиму вітали всіх, хто приходив здалека, пальмовим гіллям і квітами, але цього разу ця зустріч була чимось більшим. Люди сприйняли цей Його прихід як знак – нарешті він буде тим Царем! Але ми, сьогоднішні, бачимо інакшого, лагідного Месію, який їде на ослику, а ті люди вітали його як Воїна… Тобто невдовзі вони розчарувалися – ніби він їх обманював, але насправді розчарувалися вони у тому, що вони Йому приписували, але чим Він не був…
Так, всі ті події були збудовані, певною мірою, на емоціях. Емоції впливають на внутрішнє життя, тому людиною легко маніпулювати, маніпулюючи емоціями. Це дуже важливий момент і один із основних євангельських уроків: не жити на поверхні, не керуватися тільки емоціями і почуттями…»
Ще один важливий момент і деталь: чому Христа вирішили саме розіп’яти, а не вбити іншим способом?
«Відпустити Ісуса живим вони не могли – і в цьому погоджувалися навіть такі непримиренні вороги, як фарисеї і садукеї. Фарисеї цілком щиро вважали Ісуса богохульником, який може стягнути прокляття на весь народ. Садукеї, тобто священники, були радше людьми, які дуже залежали від Риму, зверхньо ставилися і до фарисеїв, і до народних проповідників, і загалом до черні, але будь-які заворушення в народі могли позначитися на їхньому становищі. Тож так склалася політична доцільність, за якою насправді стояли інтереси певних груп. Ісус був для них проблемою, яку потрібно було вирішувати, їм потрібно було засудити Христа – за богохульство, про що говорили фарисеї, але перед Пилатом його звинуватили у державній зраді і перевороті. Чому? Тому що їм дуже потрібно було, щоб Його розп’яли. Хрест на той час вважався знаком прокляття і відкинення. Тобто якщо це людина – від Бога, вона не могла вмерти на хресті. У Законі є слова: «Проклятий той, хто висить на дереві». Хрест – це був ніби доказ, що він не той, за кого себе видає, це те, що показало би всім – це людина не від Бога, не месія, не пророк… »
І про смерть Ісуса на хресті, коли Бог ніби безсилий, і стається те, що має статися….
«Все почалося у Гетсиманському саду, з молитви Христа. Вона якраз і показує, у чому сенси і значення молитви загалом. Ісус щиро просить: «Нехай мине Мене ця чаша…» Але додає: «Нехай не Моя, а Твоя буде воля…» І це дуже важливий урок для нас: ми молимося не для того, щоб підказати Богові, що Він має зробити, а довіряємося Богові – хоч би що з нами сталося, все обернеться на добро. Тобто ми віддаємо Богові своє життя і дозволяємо перетворити це на чудо…
Ще одна важлива річ: у цій молитві Ісус отримав силу все це пережити і – стати жертвою. Парадокс у тому, що у наш час слово «жертва» сприймається як поразка, невдача. А насправді, жертва – це єдина дієва зброя проти зла, єдиний спосіб перемогти зло. Здається, що у цих моментах позиція Ісуса є невиправданою, що Він міг би показати свою силу. Але це, як і насмішки фарисеїв і садукеїв над Христом – спокуса, подібна до тієї, коли диявол поставив його на наріжник храму і запропонував кинутися вниз… Важливий момент у тому, що жертва є жертвою тільки тоді, коли вона є добровільною. Христос нічого не робить, тому що Він погодився стати жертвою – отим агнцем Божим…»
«Боже Мій, чому Ти Мене покидаєш…» (Псалом 21)
«Це один із псалмів, який євреї читали під час Пасхи. Він починається з крику, з певного нарікання на Бога, але завжди завершується подякою Богові за порятунок. Це важливий момент, щоб зрозуміти цей крик Христа. Ще одне: головною умовою молитви є щирість. Ісус кричить про те, що відчуває. Він немовби занурюється у цю темряву, у цю самотність людини, немовби сходить у те пекло, у якому опинилася людина через гріх. Занурюється у ту безодню, де немає Бога, у якій опинилася людина без Бога, але водночас бере на себе всю цю порожнечу і наповнює собою. Хоч би як це парадоксально звучало, але для мене це – один із найбільших виявів віри. Бо, здається, все вказує на те, що Бог Його покинув, але Він все-таки кричить до Отця, а значить, Йому довіряє. Це крик страждання праведника, тобто Ісус бере на себе біль усіх покинутих, зраджених… Другий момент: це страждання, які перетворюються у славу, це тема 21-го Псалма: Ісус вірить Отцеві, коли ніби більше немає підстав Йому довіряти…»
«Ці свята нагадують нам, що останнє слово завжди за Богом, що на все в житті потрібно дивитися з перспективи Воскресіння. Вони нагадують нам про Бога, який переводить нас від смерті до життя, від смутку – до радості. Ці події останніх трьох днів Страсного тижня – це відповідь Бога на крик людини, на крик за справедливістю. Бо якщо дивитися тільки з перспективи земного життя, часто бачимо лише абсурд, світ, де немає Божої правди. А ці події спонукають нас подивитися очима Божими на те, що з нами стається, вони нагадують нам про Бога, який дуже часто діє у незбагненний спосіб… У цих подіях – і Страсного тижня, і Воскресіння, є відповідь Бога на наші щирі крики – те, як Бог спасає світ, як зло обертається на добро…»
Повністю стрім програми можна подивитися тут:
Розробка сайту