УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

Владика Богдан Дзюрах про зародження свого покликання «у ленінській кімнаті» та почуття гумору Блаженнішого Любомира

09.10.2019 12:19
ГОЛОСУЮ! рейтинг ugcc.tv
0
3 жовтня 2019 року в ефірі «Радіо Марія» під час радіопередачі «Архипастир відповідає» за участі ведучого Сергія Іваніцького владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, розповів про зародження власного покликання до священства «всередині „ленінської кімнати“, обвішаної плакатами і гаслами радянської пропаганди», а також про унікальний гумор та безцінні розмови із Блаженнішим Любомиром Гузаром.

Я надзвичайно радий вперше вітати у цій студії українського церковного діяча, єпископа Курії Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви, Секретаря Синоду Єпископів УГКЦ владику Богдана Дзюраха.

Слава Ісусу Христу, Ваше Преосвященство!

Слава навіки Вам, пане Сергію та усім слухачам «Радіо Марія»!

Владика Богдан Дзюрах про Блаженнішого Любомира: «Святими не стають в годині смерті. Святими стають упродовж усього життя»

Ваше Преосвященство, я читав багато Ваших інтерв’ю і зауважив таку деталь: якщо журналісту було потрібно гарне інтерв’ю про Блаженнішого Любомира, то часто зверталися саме до Вас. Чому так?

Мабуть, це тому, що я мав привілей жити поруч із Блаженнішим. Не тільки із ним співпрацювати у межах Патріаршої курії як єпископ-помічник Київської архиєпархії впродовж перших трьох років мого єпископського служіння тут, у Києві, з 2006 по 2009 роки, а відтак я був адміністратором Патріаршої курії. Окрім цього, я також проживав у домі, в якому мешкав до самої смерті Блаженніший Любомир. І мабуть, що ця близькість, — можна сказати, родинна, — і духовна спорідненість спонукала багатьох людей запитувати про якісь мої відгуки, враження і спогади. Мені завжди приємно повертатися до його постаті. Нещодавно ми мали у Княжичах дуже світлу і гарну подію — освячення погруддя Блаженнішого Любомира. Це стало ще однією нагодою відчути його, неначе видиму і зриму присутність між нами. Хоча невидимо він завжди є у наших серцях, у наших думках, а також у багатьох наших цитатах. Я зауважив, наскільки ми любимо цитувати Блаженнішого Любомира. Мабуть, це тому, що його слово було дуже глибоким і надзвичайно мудрим, а нам саме цієї глибини і мудрості сьогодні надзвичайно потрібно.

У нас із отцем Юстином Бойко, який служить у Львові і дуже добре знав Блаженнішого Любомира, є така традиція завершувати всі наші ефіри якоюсь цитатою Блаженнішого або якоюсь веселою історією. В останній програмі отець Юстин розказував, що колись він хотів вивчити італійську мову і прийшов до Блаженнішого Любомира Гузара за порадою щодо того, мовляв, «я домовився із камедулами, що вони мене приймуть у свою обитель для навчання». Блаженніший Любомир на це сказав: «Навряд Ви там навчитеся італійської мови, оскільки вони майже не розмовляють». Це була така доволі мудра порада. Такою отець Юстин розказував, що Блаженніший любив каву і доволі смішно про неї просив. Зокрема, він казав: «Дайте мені стільки кави, щоб розбудити 120 кілограмів». 

А що Вам запам’яталося із гумору або вчинків Блаженнішого?

Блаженніший справді часто переплітав свою розмову таким блискучим гумором і своєю великою делікатністю. Коли він хотів дещо пожартувати із мене, то казав: «Владико, Ви знаєте, що і серед редемптористів бувають добрі люди», адже як Ви знаєте, я належу до Чину редемптористів. Натомість, коли вже нас відвідували наші співбрати-редемптористи, то я також жартома йому відповідав: «Блаженніший, то з тих добрих редемптористів до Вас приїхали». Так ми собі любили супроводжувати наші розмови і наш день усмішкою та гумором. Адже чеснота гумору — це також ознака святої людини, вважаю.

Буквально, у переддень Пасхи Блаженніший Святослав, який також завжди з особливою теплотою згадує Любомира Гузара, оповідав історію, що в них у крипті Патріаршого собору зберігається книжечка, в яку можна засвідчувати певні чуда, які відбулися за посередництвом Блаженнішого Любомира. Одна дівчина засвідчила, що зцілилася від важкої хвороби. Зараз же це дійство, — не скажу поки що чудо, адже офіційно цього ще не було визнано, — ретельно досліджується.

Для Вас ще за життя Блаженніший став святим?

Святі ходять поміж нами. Я відчував його велику праведність. Я думаю, що кожна людина, яка мала нагоду спілкуватися із ним, відчувала велику Божу благодать, яка віяла з кожного його слова, з його погляду та із самої його присутності. Тому святими не стають в годину смерті. Святими стають упродовж усього життя. Очевидно, що ми усвідомлювали, що живемо біля духовного велетня. Окрім того, автентичність цієї святості виявлялася в її простоті, у такій звичайності. Блаженніший Любомир любив говорити: «Я хочу бути людиною», але власне це і є вершиною нашого покликання на землі — стати людьми, якими нас створив Господь Бог, якими нас хоче бачити Господь Бог на свій образ і подобу. Мабуть, він старався протягом усього свого життя до цього ідеалу наближатися, а ми бачили, як у ньому чітко віддзеркалювалися прикмети та риси люблячого Бога Отця.

Від «ленінської кімнати» до монашої келії: історія покликання владики Богдана

А зараз поговоримо про Вас. Ваше Преосвященство, якраз зараз я досліджую Вашу біографію і саме із неї хочу розпочати говорити про Вас. Чи можна до Вас застосувати крилатий вислів, що зараз, можливо, є дещо затертим, а саме, що ви пробивалися до єпископства, до певних таких регалії «через терни до зірок». У Вашій біографії є такі пункти, як навчався у Львівському ПТУ харчової промисловості. Мені здається, що там не настільки легко було навчатися. Потім Ви служили у війську, і як я розумію, радянському. Не знаю, чи в Україні, чи за межами, але цілком імовірно, що саме за межами України. Це були нелегкі часи, як мені видається, так?

Очевидно, що коли говорити про застосування цього гасла «через терни до зірок» у контексті стремління до єпископства, а саме єпископство розглядати як якусь зірку на погонах церковних, то очевидно, що це дуже недоречно.

Я про повноту священства.

Скажу Вам щиро, що коли я вступив до монастиря, у мене було одне бажання — бути добрим, а можна сказати більше, святим священником і монахом. Кажучи відверто, я більше нічого не хотів у своєму житті. Мабуть, найменше я б хотів стреміти до єпископства. Хоча й дехто може мені заперечити, адже навіть Святе Письмо каже, що доброю річчю є прагнути єпископства. Але це єпископство у значенні великого служіння. І велика відповідальність радше буде відлякувати людину, аніж її манити. Я вже не раз повторював це і повторюю це щиро сьогодні, що не можу зрозуміти людей, які хочуть бути єпископами. Однак, очевидно, що прийняття цієї вістки про моє призначення єпископом-помічником до Києва, яку я отримав із уст Блаженнішого Любомира на початку грудня 2005 року, було для мене як «сніг на голову». Це був початок зими, але в моральному плані це був легкий шок для мене. Вочевидь, це було найважче рішення у моєму житті, яке я доти приймав. З іншого боку, сказавши Богові «так», я ніколи за це своє «так» не пошкодував. Я відчував і відчуваю до сьогодні велику підтримку Божої благодаті і підтримку багатьох людей, які за мене моляться. При цій нагоді я би хотів подякувати їм та заохотити до молитви за священників та єпископів. Адже зараз є непрості, нелегкі часи і в світі, і в Церкві. Тому, щоб ми могли достойно виконувати наше служіння, потребуємо Вашої підтримки і Вашої співпраці.

Владико, якісь корисні навички Ви дістали з ПТУ чи армії?

З армії почалися мої радикальні зміни в моральному плані, у пошуках Бога. В армії у мене стався випадок, який вплинув на все моє подальше життя. Відбулася зустріч із військовим, який приїхав до нашої військової частини. Я служив у радянському війську з 1985 по 1987 рік. До слова, я буквально вчора дивився фільм «Заборонений» про Василя Стуса і ще раз собі усвідомив, що у 1985-му році, як він помирав у радянських концтаборах за вільну, соборну, незалежну Україну, я тоді, власне, почав свою військову службу. Це відбувалося в Калінінградській області, 11 кілометрів від польського кордону. Туди до нашої частини приїхав військовослужбовець, художник, грузин за національністю. Він розписував і розмальовував відповідними плакатами «ленінську кімнату». Одного вечора я затримався і почав з ним розмовляти про загальнолюдські цінності, про правду, про добро… У певний момент розмови, яка тривала вже довгий час, він вийняв зшиток з книжки, яка була без обкладинки. Це був жмут аркушів невеликої книжки. Він почав мені читати. Текст мене дуже вразив, бо це були слова про Бога. Пригадую собі, як сьогодні, ці слова: «Коли тобі хтось скаже, що Царство Небесне в небі — не вір йому, бо птахи небесні тебе випередять. Коли тобі хтось скаже, що Царство Небесне є в глибинах океану — не вір йому, бо риби морські тебе випередять. Але Царство Небесне є в тобі і навколо тебе». Військовослужбовець запитав, як я розумію ці слова. Я почав ділитися своїми роздумами. Розмова затягнулась до пізньої ночі. Наприкінці я запитав свого співрозмовника: «Як знайти правду?» А він спитав мене: «Чи ти ходиш до церкви і молишся?» Я сказав: «Так, ходжу і молюся». Військовослужбовець дав пораду: «Роби це далі і знайдеш правду». Ця зустріч  певною мірою утвердила мене в дотеперішніх пошуках. Я мав свою історію релігійного життя, але ця зустріч у війську пробудила в мені дуже свідоме бажання і рішучість йти за голосом правди, незважаючи ні на що. Згодом, після звільнення з лав радянської армії, також були певні пошуки. Щоправда, як сказала одна жінка у фільмі, який ми нещодавно бачили про українську еміграцію в Італії, — «Це не ми шукали Бога, це Бог шукав нас». Щось подібне було в моєму житті. Я б міг сказати, що це не стільки я шукав Бога, а Бог шукав мене. І ось настав момент покликання, коли зустрілися моя людська свобода і Божа пропозиція, Божий поклик. Згодом почалася моя «пригода» в семінарії, у монашому житті, а потім настав момент покликання єпископського.

Відтак можна сказати, що радянське військо привело Вас до священства?

Опосередковано, не маючи такого наміру. Уявляєте собі, всередині «ленінської кімнати», обвішаної плакатами і гаслами радянської пропаганди, звучить слово про Боже Царство. Це майже як Христос, що зійшов до Аду.

Про підпілля Української Греко-Католицької Церкви

Виглядає фантастично! Ваше Преосвященство, я бачу, що десь 24 роки Вашого життя припало на радянську добу. Це значить, що Ви пізнали дуже добре переслідувану Церкву, Церкву в підпіллі. Поділіться своїм найяскравішим, найболіснішим чи найрадіснішим спогадом із цих Ваших свідомих років переслідування Церкви.

Сказати щиро, я не пережив на собі безпосередньо досвіду підпільної Церкви, оскільки в селі, де я народився, храм був відкритий. Я ще пам’ятаю нашого старенького пароха, першого священника, якого я пам’ятаю свідомо, — о. Юліан Ортинський. Це був дуже славний парох і справді праведна людина. Зокрема, він брав участь у Львівському псевдособорі у 1946 році. Правдоподібно, таємно повернувся у лоно Католицької Церкви, адже саме такою була практика в ті часи, як я тепер вже довідався. Наші підпільні єпископи таких священників, які під тиском радянської влади підписали православ’я, а потім розкаялися, повертали назад, проте не змушували йти у підпілля, а благословляли на те, щоб вони служили надалі на тих парафіях, де перебували і провадили людей у дусі католицької віри, тримали їх при Богові, надавали їм здорову науку Божу. Таким був мій досвід і я справді пригадую, з якою великою пошаною ставилися люди до цього священника, відчуваючи його праведність. Він помер досить швидко і доволі неочікувано від запалення у відносно молодому віці, адже мав близько 60 років, у 1974 році. У той час мені було лише 7 років. Пізніше прийшов інший парох, який був дуже добрим. Він одним із перших у нашому Миколаївському районі повернув нашу громаду в лоно Української Греко-Католицької Церкви. На той час я вже мав певну дотичність до нашої Церкви і у свій спосіб його підтримував, адже на нього чинився певний тиск і навіть, — наскільки мені відомо, — були певні погрози, висловлені у його бік. Богу дякувати, він виявився доволі мужнім. Таким чином, досвід підпільної Церкви я пережив досить опосередковано. Пригадую, коли я ще вчився в школі, моя тітка Марія збирала у своїй хаті ревнителів і ревнительок Католицької Церкви і провадила там молитви, які з об’єктивних причин священник не міг відправляти в храмі, оскільки відразу на нього донесли б до КГБ. Тітка вже мала більший досвід спілкування з підпільними греко-католицькими священниками, зокрема з отцем Матеєм Гаврилівим. Зокрема, у тітчиному домі були Молебні до Серця Христового, вервиця. Я на ці молитви ходив досить охоче. Хоча часто я казав своїй тітці, що ці молитви, які ми молилися цілу годину на колінах, можна було б трохи скоротити. Моя тітка була дуже ревна і на мої юнацькі пропозиції, на щастя, не погоджувалася. Інший такий сигнал про існування підпільної церкви я отримав ще будучи в школі. Одного разу моя тітка зробила для мене дещо дивну пропозицію: вона зазначила, що можна стати священником, але «не потрібно ходити до церкви». Я не розумів, як можна перестати ходити до храму для того, щоб стати священником. Побачивши здивування на моєму обличчі, тітка нічого не пояснила, але тепер я розумію, що вона мала на увазі. Очевидно, існували підпільні семінарії. Саме тому вибір такої семінарії передбачав розірвання із формальною приналежністю до Православної Церкви.

Нещодавно була 30-та річниця виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля. Чи пам’ятаєте Ви день виходу з підпілля?

Завжди, коли йдеться про дати, я дещо хочу уточнити. Властиво, 30 років тому відбулася легалізація Української Греко-Католицької Церкви, а вихід з підпілля стався за два роки перед тим. На початку серпня 1987-го року ініціативна група під проводом двох єпископів — владики Павла Василика і владики із Закарпаття Івана Семедія, разом з кількома десятками священників та богопосвячених осіб і, здається, із понад двома сотнями мирян греко-католиків, заявили про вихід з підпілля. Власне, цей момент наша Церква вважає початком виходу з підпілля. У 1989-му році, напередодні історичної зустрічі тодішнього очільника Радянської держави президента Горбачова зі святим папою Іваном Павлом ІІ відбулася легалізація наших громад. Тобто, радянська влада дозволила реєструвати наші громади. Очевидно, обидві події, в тій чи іншій мірі, стали доволі резонансними. Особливо це стосується першої події, оскільки вона сталася незадовго після об’явлень Богородиці у Грушеві та рівно рік після Чорнобильської трагедії. Отож, сталося маленьке чудо. Абстрагуючись від автентичності об’явлень, чудо сталося у душах людей, які втратили страх перед радянською системою і почали відкрито визнавати свою приналежність до Української Греко-Католицької Церкви. А вже сам факт легалізації був неначе природнім наслідком, проте також великим Божим даром, який відкрив нові перспективи для існування нашої Церкви. Із новими перспективами з’явилися нові виклики.

Молодість і єпископство: «Іду, щоб працювати, щоб послужити»

Ваше Преосвященство, я пригадую, що Ви стали єпископом у 2006 році. На момент єпископської хіротонії Вам було 39 років. І що цікаво, я дивився рейтинг наймолодших єпископів УГКЦ та РКЦ, — виявляється і такий існує, — який діє зараз. І там у першій шістці чотири наймолодших єпископи УГКЦ та два єпископи Римо-Католицької Церкви в Україні. Скажіть, будь ласка, що це значить бути у таких роках, які й для священства не можна назвати доволі старими, а навпаки — молодими, вже у 39 років стати єпископом? Що відчуває людина, яка вже володіє такою відповідальністю у неповні 40 років?

Це великий виклик. Коли відбувалася розмова із Блаженнішим Любомиром, я на це звертав увагу як на можливість чи потенційну перешкоду або як на аргумент, за яким я хотів певною мірою сховатися від прийняття рішення. Блаженніший у своєї притаманній простоті і з почуттям гумору сказав: «Отче, якщо молодість — це хвороба, то запевняю Вас, що вона швидко минає». Коли мене висвятили, я впродовж кількох років, як казали мені мої товариші, адже я за тим не стежив, був наймолодшим єпископом у Католицькій Церкві. Щиро скажу, я на це не звертав увагу. Для мене було важливішим розуміти, що за цим стоїть Божа воля, що Господь устами Церкви мене кличе. Також мене підбадьорював тоді мій тодішній настоятель і протоігумен отець Михайло Волошин: «Отче, бути єпископом — це не є привілей, це не є почесті, але це покликання до великої праці, великого труду, а ми не повинні боятися праці для Церкви». Саме так я це сприймав — іду, щоб працювати, щоб послужити. Якщо Церква вважає, що я можу послужити, то я не повинен відмовлятися, не повинен втікати від цієї праці, бо це є певне моє покликання. Потім я не звертав на це великої уваги, адже мушу визнати, що ніколи не мав із цим труднощів і, мені здається, інші люди їх не мали, зокрема й старші співбрати у священстві сприймали мене із належною повагою, підтримували, за що я їм вдячний. Тому для мене вік не став якоюсь трудністю, а тепер уже непомітно минуло 13 років єпископського служіння і я вже можу із повним правом не записувати себе до молодих єпископів.

Про зречення престолу Блаженнішим Любомиром: «Це рішення він приймав у глибинах свого серця, стоячи на молитві перед Господом Богом»

У 2011 році Блаженніший Любомир Гузар для багатьох несподівано зрікся престолу. Ви ж знаходилися із ним поруч, тому, можливо, знаєте, як це все відбувалося, як таке рішення давалося цьому наймудрішому мужові, якого правдиво вносили навіть світські видання у різні рейтинги, такі як «Совість нації» і т. д. Отож, я попрошу Вас розказати, як це рішення приймалося і чи не впливав на це рішення один факт. Я пам’ятаю інтерв’ю почесного патріарха УПЦ КП Філарета, на якого зараз полилося дуже багато різної критики, де його запитали: «Ось дивіться, Блаженніший Любомир самостійно зрікся престолу, будучи ще в менших роках, аніж у Вас, а Ви хочете керувати?» А він відповів: «Блаженніший Любомир зрікся, бо він був сліпий, а я ще повний сил керувати і тому борюся». Ви були поруч із Блаженнішим, а тому, що було правдивою причиною його такого несподіваного зречення?

На таке питання може дати відповідь виключно Блаженніший Любомир. Насправді, це рішення він приймав у глибинах свого серця, стоячи на молитві перед Господом Богом. Ми ж отримали вже довершене рішення. Напівжартома Блаженніший Любомир говорив, що прагне передати владу ще «теплою рукою». Він показав приклад справжнього християнського відношення до влади, як до служіння, і водночас монашу відірваність від влади. Для Блаженнішого Любомира Гузара властолюбство було абсолютно чужим. Це вада, якою часто грішать політики, які намагаються за всяку ціну дійти до владних повноважень або втриматися за них. Коли він відчув послаблення своїх фізичних сил, то зрікся влади, хоча не був зобов’язаний буквою закону це робити. Але це абсолютно не було пов’язане з його зором, бо мушу зауважити, що поважні проблеми із зором він мав набагато раніше! Ми, як і багато людей, не були свідомі його труднощів, настільки він природно поводився! Наскільки гідно він служив Літургію, я пригадую, як я служив з ним і бачив, як він кадив довкола Престолу, святилище. Жодного разу я не зауважив, щоб він зачепив кадилом чи якийсь предмет у святилищі, чи престіл, чи людину, хоча на той момент він вже був майже незрячим. Для мене особисто, першим надзвичайно зворушливим і вражаючим сигналом був момент, коли після цієї пам’ятної розмови зі мною у 2005 році і моєї відповіді «так» на повідомлення про призначення мене єпископом, він сказав: «Як мені прикро, отче, що я не можу бачити свого помічника!» Я тоді усвідомив, що він насправді має реальні труднощі із зором, але це абсолютно не була причина для резиґнації. Можливо, фізично він не бачив, але він був далекоглядною особою. Такої здатності бачити і такого пророчого погляду багатьом очільникам, — і тим, що є зараз при кермі Церков в Україні, і ті, що відійшли на відпочинок чи на пенсію, — я думаю, нам треба повчитися і нам треба такої здатності бачення бажати і вимолювати.

Щось було помітно у його останні місяці як Верховного Архиєпископа Церкви?

Він свідомо готував Церкву до цього кроку.

Тобто, найближче оточення знало про це до офіційного оголошення?

Очевидно, що це не була цілковита несподіванка. Адже це було б безвідповідально із його боку так просто поставити Церкву і суспільство перед довершеним фактом. Це робилося із відчуттям відповідальності, із делікатністю. Так як казав Блаженніший: «Я відчув, що наш Синод достатньо зрілий, щоби прийняти відповідальне рішення. Остаточно, це не людина провадить Церквою, але Дух Святий провадить Церквою, а ми є тільки слугами». Тому його мотивація була Божою, а не людською. Він не втікав від відповідальності, він не втікав від праці, але він відчував, що хтось молодший може зробити це краще і з більшою користю для Церкви, він зробив свій крок у повній свободі і з повною відповідальністю. Але зауважте також, адже це потрібно пам’ятати: Блаженніший хоч і пішов на емеритуру, але він, за його словами, «ще не зробив собі печі, на якій мав би відпочивати». До самої смерті він так і не зробив цієї печі. Він до останнього місяця свого життя давав інтерв’ю, зустрічався із молоддю, політиками, представниками культури, судівництва. Нещодавно відбувся круглий стіл про утвердження справедливості в Україні, на якому представники суддівського корпусу з вдячністю згадували оці незабутні зустрічі із Блаженнішим Любомиром, на яких вони ділилися своїми труднощами, а він давав їм свої мудрі поради.

Чи Блаженніший рекомендував, оскільки мова йде про молодих, наступником Святослава Шевчука?

Ніяких рекомендацій він не давав. Тут так само можемо бути впевненими, що ми діяли в дусі свободи і під впливом молитовного Духа. Людський елемент там був присутній мінімально, оскільки ми є люди і мусили зробити вибір. Тим не менше, якихось заохочень чи підказок абсолютно ні з якого боку не було.

«Саме в серці конкретної людини чи людей зародилась війна»

Ваше Преосвященство, Блаженніший Любомир Гузар, дивлячись на ситуацію із анексованим Кримом та Донбасом завжди казав, що нарешті потрібно почати працювати. Казав про те, що ми щось не допрацьовуємо, адже війна триває. Блаженніший вважав, що оскільки наші сподівання щодо вирішення ситуації не виправдовуються, значить щось не так із нами. Вже Блаженнішого Любомира немає і якось 6 років минуло з моменту анексії Криму, а війна переходить з одного етапу в інший. На Ваш погляд, у чому причина? Чому стагнація цього етапу, і війни, і переродження українського суспільства так затягнулася?

Ситуація, яку зараз переживаємо, не сталася із вибору українського народу. Агресія походить ззовні, тому ми мусимо зрозуміти, що, як кажуть наші політики, ключ від миру лежить не в Києві, не в Брюсселі чи Вашингтоні, а в Москві. Але найглибша причина війни криється, напевно, в людському гріху. Будь-яка війна починається в людському серці: зіпсутому, повному ненависті, загребущості, заздрості, страху. Саме в серці конкретної людини чи людей зародилась війна. Це не структури творять війни і сіють спустошення в країнах і в суспільствах, а конкретні люди є авторами цього лиха, яке впало на нашу українську долю. З одного боку, ми повинні апелювати до всіх міжнародних спільнот, які покликані стояти на сторожі безпеки і миру у світі, щоби вони сприяли відновленню справедливого миру, територіальної цілісності нашої Батьківщини, захисту України, яка показала великий приклад гуманізму, коли у 1994 році відмовилася від атомної зброї, а при цьому, до певної міри почувається зараз полишеною сам на сам із агресором. Ми повинні до них апелювати, а з іншого боку, ми повинні зараз посилити наші молитви за мир в Україні і самі робити все, що в наших силах, щоби цей мир наближати. Люблю пригадувати слова нашого незабутнього Блаженнішого Любомира, які він говорив на одному з перших віче на Майдані. Посилаючись на святого Ігнатія Лойолу, він казав, що ми повинні молитися і уповати на Бога, адже все залежить від нього. Але також ми маємо працювати так, наче все залежить від нас. Відтак нам не можна забувати, що в нашій країні триває війна. Про війну в Україні іноді забувають не тільки за кордоном. Наше українське суспільство має пам’ятати, що маємо в своєму домі вогонь війни, яка регулярно забирає найкращих наших героїв. З іншого боку, Причиною, Подателем миру, нашим Миром — є Господь Бог. Лише Він може примирити посварені різні частини, пошматованого агресією і ненавистю, світу. Він може навернути серця злочинців, Він може дарувати мир, якого ми всі спраглі. Тому, дивлячись на ситуацію, я можу порадити тільки одне: посильмо наші молитви і, не покладаючи рук, працюймо над становленням Української Держави. Господь Бог, який бачить наші молитви та працю, покладе край цьому лиху в той спосіб, який вважатиме за найкращий.

Це, очевидно, не знімає відповідальності з тих, кому народ доручив «кермо держави». Блаженніший Любомир в останньому своєму виступі в Верховній Раді закликав депутатів будувати таку країну, де кожен громадянин буде почуватися захищеним. Це завдання держави захищати і запевняти безпеку всій країні і кожному громадянину зокрема. Зараз є велика тривога в суспільстві, не тільки через дії агресора, але, можливо, також через певні двозначні чи незрозумілі дії наших можновладців. Треба апелювати до них аби було більше прозорості, відповідальності в їх діях. В першу чергу, відповідальності за власну державу. Потрібно апелювати до можновладців, щоб вони справді виконували обов’язки, які на них поклали виборці. Відтак скеровували всі зусилля на добро України, а не на шкоду її інтересам.

Ваше преосвященство, перед програмою погортав стрічку новин і побачив, що навіть у «stories» священників різних конфесій є слова про Майдан, новий Майдан. Ви відчуваєте загрозу нового Майдану у світлі останніх подій?

Ми не знаємо, але, очевидно, агресор би хотів спровокувати якісь внутрішні неспокої, внутрішні турбуленції. На даному етапі, це був би дуже небезпечний і несприятливий сценарій для нашої держави. Ми повинні запевнити спокій у суспільстві та гарантувати захист інтересів нашої держави. Це стосується і громадянського суспільства, і війська, і державних чинів. Сподіваємося, що обійдеться без катаклізмів. А що стосується таких «банерів» на сторінках священнослужителів, то, очевидно, є недоречно, аби священники займалися такими речами. Краще були би якісь публікації з Божим Словом і закликом до молитви. Це є наше покликання у першу чергу. Навіть коли розпочався Майдан, Церква відгукнулася на запит громадянського суспільства, але Церква не була ініціатором тих громадянських рухів. Тут потрібно чітко розрізнити і усвідомити собі релігійну специфіку покликання і місії Церкви. Ми пішли на Майдан тому, що там були наші люди, які потребували духовної опіки. Саме присутність священнослужителів різних конфесій, в тому числі і православних та протестантських Церков, запевнила мирний перебіг протестів зими 2013–2014 років. Це була змушена визнати навіть тодішня влада. Я сподіваюся, що Церква і надалі буде зі своїм народом як вчителька і матір. Матір — це та, яка розділяє зі своїми дітьми не лише успіхи й радощі, але й тривоги.

Про українсько-польське примирення

Ваше Преосвященство, нещодавно Блаженніший Святослав Шевчук зустрічався із католиками Польщі і підписував певні листи щодо примирення між українцями і поляками. Минулого тижня схожий візит здійснив і голова Конференції римо-католицьких єпископів в Україні Броніслав Бернадський разом з митрополитом Мечиславом Мокшицьким в Польщу. Вони також підписали листи про примирення. Раніше також підписували такі документи, але згодом з’ясовувалось, що певний «водорозділ» таки існує. Відчуваємо, що щось заважає до кінця примиритися, чи то політики, чи то навіть режисери, які знімають якість контраверсійні фільми про Волинську різанину, чи то герої, яких не визнаємо або ми, або поляки. Ваше Преосвященство, що, на вашу думку, заважає досконало нам вже порозумітися з нашим стратегічним другом — Польщею? Ніхто так не підтримує українців у війні з Росією, як поляки. Тим не менше, є якісь камінці між тілами, які не дозволяють міцно обійнятися.

Ви сказали про камінці. Я часто кажу, що вцілити в людину, яка стоїть за сотню метрів — важко. Натомість, вцілити в того, хто стоїть поруч — дуже легко. Саме тому, що ми є сусідами із нашими польськими братами та сестрами, поділяли з ними різні сторінки історії, в тому числі дуже драматичні і болючі, процес примирення та зцілення історичних ран потребує часу, терпеливості і делікатності. Мені здається, що якби цим процесом займалися тільки представники громадянського суспільства, Церкви, можливо, віднайти порозуміння можна було б в коротшому часі. Натомість, іноді цими питаннями надуживають політики і тому, можливо, загострюється час від часу ситуація. Мене тішить, і це великий дар, що Церкви із обох боків є промоутерами примирення, поєднання, не зважаючи на різні політичні катаклізми чи пертурбації. Це запорука того, що цей процес приносить і надалі приноситиме добрі плоди. Незважаючи на політичну кон’юнктуру, не зважаючи на турбуленції, процес триває. Ми повинні на цьому тлі будувати наші стосунки. Нам не можна забувати також про молитву та християнську чесноту, яка називається терпеливістю. Все тому, що зламати стосунки, як і руку, можна дуже швидко, але щоб залікувати завдані рани — потрібно багато праці. Те, що повторюються певні символічні акти, не є дивним чи поганим. Христос казав, що треба 70 разів по 7 прощати. Це не означає, що має бути стільки нових провин. Іноді буває, що ту ж провину, подію, потрібно огорнути багаторазово сакральною формулою, про яку говоримо не вустами, а серцем: «Прощаємо і просимо пробачення». Це потрібно повторювати часто, щоб воно ввійшло в свідомість обох народів. Щоб не було спокуси спекулювати на історичних темах, звинувачувати лише один бік, а себе бачити тільки у вигляді жертви. Історії ми не можемо змінити, але наше ставлення до неї може бути іншим. Можемо огорнути болючі події нашою молитвою, виливаючи на ці рани наших народів і наших відносин єлей Божого Милосердя. Ми можемо сьогодні будувати гарні братерські, сестринські відносини між нашими країнами і разом творити майбутнє наших народів, країн і всієї Європи, частиною якої ми є.

Бліц-опитування владики Богдана Дзюраха

А тепер хочемо запропонувати Вам бліц-опитування. Річ, яка залишилася у спадок від Блаженнішого Любомира?

Це посох.

Що найважче у єпископстві?

Важко сказати. Мабуть, не забувати, що ти повинен слухати. Що ти є душпастир душпастирів.

Момент, коли Ви найближче відчували Ісуса Христа?

Під час хіротонії.

Коли востаннє плакали і чому?

Нещодавно плакав через складну ситуацію в одній молодій родині.

Коли востаннє сміялися і чому?

Сьогодні, під час розмови з Вами, коли згадували про нашого Блаженнішого Любомира.

Що найбільше болить?

Болить інколи нездатність жити тим ідеалом, до якого покликані, нездатність вповні жити і відповідати величі цього покликання.

Чи покращуються стосунки між римо-католиками і греко-католиками у Львові?

Так, абсолютно.

Чи спілкувалися колись близько і по-приятельськи з ієрархами УПЦ МП?

Так. По-приятельськи, можливо ні, але безпосередньо близьке спілкування було. Нещодавно мав нагоду спілкуватися з іншим ієрархом вже Православної Церкви в Україні. Це справді була перша моя близька зустріч з ним, але дуже щира, і, я би сказав, навіть і братерська і це тішить.

Чи вірите ви у об’єднання між ПЦУ та УГКЦ, про що пишуть ряд ЗМІ?

Я вірю, в те, що колись буде «одне стадо і один пастир». Це є слова Ісуса Христа. В який спосіб воно здійсниться і чи в Україні воно буде у найближчій перспективі — покаже час. Ми повинні щиро над тим працювати і про це молитися, адже це воля Ісуса Христа — єдність християн.

Чи перейде УГКЦ на новий календар в найближчі 20 років?

Якщо буде така потреба і назріють обставини, я думаю, — так. За 20 років, правдоподібно, що ця зміна відбудеться.

Чи потрібна для УГКЦ наразі патріархія?

Це є наша ціль, але також — певний спосіб життя. Ми не говоримо про патріархію як подарунок, але як спосіб життя Східної Католицької Церкви. Ми не говоримо про те, що нам мають дати патріархат. Ми говоримо про визнання патріархату. До речі, саме в таких категоріях це бачить і Апостольська Столиця. Ми будуємо патріархат, а визнання прийде тоді, коли Господь Бог обере найкращий і найвідповідніший час для нашої і для Вселенської Церков.

Чи маєте хобі?

Так, люблю прогулюватися на природі.

Улюблена молитва?

«Царю Небесний».

Улюблена книга, окрім Біблії?

Нещодавно читав книгу Ченчіні. Вона присвячена новій концепції душпастирства. Амадео Ченчіні — італійський автор. Мені дуже сподобалася ця книга і стала натхненням до моїх актуальних роздумів.

А не релігійна?

Зараз важко пригадати.

Останнє питання. Як би Ви самі себе охарактеризували одним реченням?

Пастир в Христовому винограднику, мабуть.

Дякую, Ваше преосвященство за класне, надихаюче інтерв’ю. На завершення просимо про побажання для слухачів, читачів.

Хотів би побажати розвитку «Радіо Марія», бо це важливий євангелізаційний проєкт і важлива місія у Католицькій Церкві в Україні. Усім слухачам та читачам бажаю, щоб все добре, що ви отримаєте в ефірі цього радіо, ви сприймали не тільки, як Божий дар для вашого освячення. Сприймайте це як місію, завдання, щоб цим даром поділитися з іншими людьми. Якщо ви поділитеся хоча б із кількома людьми тим, що Ви чуєте, переживаєте, слухаючи це «Радіо Марія» — це буде сповненням нашої віри, нашого християнського покликання, адже ми покликані не тільки вірити в Бога, але також визнавати нашу віру перед іншими людьми. Нехай Господь Бог на це благословить: Благословення Господнє на Вас із його благодаттю і чоловіколюбієм завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Запис програми

 

За матеріалами Сергія Іваніцького для «Радіо Марія»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ


Медіа по темі:

Останні публікації

Популярні